" Сон про Шевченка "

Ви хочете то вірте, може, й ні,
Але приснивсь Тарас мені.

Дідусь Шевченко наш крилатий,

Почав мене про все питати.

Як Україна? Як живем?

По стежці правдою ідем?

Чи щось у світі та змінилось?

Чи є в людини Божа милість?

А що я маю говорить?

Стою руками лиш гойдаю.

А серце, серце так болить,

Додолу голову склоняю.

Тарасе мій, поете сизокрилий!

Моя душа тобою лиш жива.

Твоя онука я, Дідусе милий,

А мати – Україна молода.

Тебе всі знають, всі тебе шанують,

Та все ж надії так і не збулись.

Бо люди в світі правдою торгують,

В думках народи миром не зійшлись.

Твоїми віршами, поемами живемо,

Тебе, Шевченку, кличемо з небес.

У віршах душу до небес проллємо,

Щоб наділив ти силою і нас.

Тарасе, твої вірші – то перлини,

Твої поеми – то жоржини,

Талант у тебе – то кришталь,

Ще не засвоєний, нажаль.

Ми покоління нашої країни,

Ми є онуки серця Дідуся,

Ми любимо й шануємо калину,

Доносим мрії в світ митця.

Тоді благав мене Шевченко,

Нам Україну сохранить.

Казав «Лілею» й «Катерину»

У світ приносить і любить.

За нас я твердо відповіла,

Що Україна – це земля.

Де все відверто, все щасливо,

Де квітне мова золота.

Тарас мене тричі рукою

Перехрестив – благословив.

Просив не проливать рікою

Даремні сльози за віки.

Я усміхнулась, поклонилась,

Видіння дивне зникло згодом.

Отак розмова закінчилась

З Пророком нашого народу.